Сторінка психолога

Як допомогти дитині знайти своє покликання

Усі ми хочемо, щоб наші діти мали мету в житті: чи то побудування сім'ї, чи покращення якості освіти в інших країнах. Але, на диво, сьогодні є багато молодих людей, які живуть безцільно. У своїй книзі "Шлях до мети: як допомогти нашим дітям знайти своє покликання в житті" психолог зі Стенфордського університету Вільям Деймон каже про те, що тільки 20 % молоді віком від 12 до 26 років знайшли щось значуще, чому вони хотіли б присвятити своє життя.

Ще 25 % молодих людей "дрейфували", не маючи навіть розпливчастої мети чи якогось плану, щоб виділити для себе якийсь один напрям; решта ж знаходилися приблизно посередині. То що ж це значить – мати мету і як ми можемо врятувати наших дітей від цього дрейфу?

"Мета, – каже Деймон, – складається із двох компонентів: по-перше, це те, що має сенс і значення для самої дитини, а не те, що кимось нав'язується їй. По-друге, це те, що має значення для всього світу. Це не може бути метою, що просто стосується мене, це повинно бути якимось чином залучено у світ, взаємодіючи з ним, намагаючись перетворити його та знайти в цьому сенс своєї значущості". Тобто не бажання змінити світ, а прийняття рішення зробити когось щасливим у результаті своєї роботи.

Річард Вейсборд, викладач Гарвардського університету, у своїй новій книзі "Батьки, якими ми збираємось бути» відобразив те, чого навчився в дітей, а саме ідеалістичного погляду на світ. Використовуючи ідею ідеалізму як «вірування та прагнення до кращого й більш справедливого світу", Вейсборд виявив, що більшість старшокласників хотіли би зробити свій внесок в існування світу в тому чи іншому масштабі, і що природа їх ідеалізму знаходиться під сильним впливом того, що вони щойно вивчили у школі. У коледжі ідеалізм часто формується виходячи з останніх актуальних подій – чи то Дарфурський міжетнічний конфлікт у Судані, чи СНІД в Африці. І багато дітей засмучуються через необхідність участі в реалізації проектів подібної (нав'язаної) тематики, які потрібні їм під час вступу в коледж. Вейсборд називає ці проекти "свого роду громадськими "олімпіадами", де учні змагаються між собою за складання профайла, який був би набагато кращим, ніж в інших".

Діти розвивають своє бачення мети вже в початковій школі або в юному дорослому житті. І хоча ви не можете примусити дитину знайти свою мету, але можете спрямувати її до неї. У сучасному світі без об'єднуючих рухів, боротьба це за громадянські права чи Друга світова війна, часто важко знайти щось, чим можна захопитись по-справжньому. Навіть ситуація з робочими місцями зараз дуже неоднозначна – діти не вливаються в сімейний бізнес, – відкладаються шлюби, ідея родини стає ще більш невловимою.

"Саме через те, що все так складно, дуже важливо, щоб дитина виробила хороший внутрішній компас, – каже Деймон. – Діти, які його не мають, дійсно лише безпорадно борсаються, тому що в житті немає нічого готового, до чого можна просто підійти і взяти його".

Тож як ви можете допомогти своїй дитині знайти мету? Ось кілька рекомендацій, які посприяють цьому почину.

Моделюйте це в родині

"Потужне бачення мети розвивається тоді, коли ти перебуваєш у родині, яка живе й дихає ідеалізмом і метою", – каже Вейсборд. За обіднім столом, при поході в церкву чи під час волонтерської діяльності розповідайте дітям про свою роботу й цілі, розповідайте про те, чому для вас це важливо і що це означає для вас.

Заохочуйте їхні інтереси

Дізнайтесь у ваших дітей, чим вони цікавляться, чим захоплюються, й допоможіть слідувати цим інтересам, навіть якщо це зовсім не те, що ви собі уявляли або хотіли би бачити. По дорозі остерігайтесь "олімпіад", допоможіть вашим дітям знайти такі види діяльності, які дозволять їм домогтись реальних змін, навіть якщо це виявиться підходящим есе для коледжу.

Зрозумійте, що вони, швидше за все, за вами не підуть

"Більшість дітей, які мають чітке уявлення про цілі, не отримали його у своїх батьків, – каже Деймон, – але думка батьків має вирішальне значення в підтримці й мотивуванні на пошук мети".

Будьте наполегливими

Якщо ваша дитина не цілеспрямована й нічим не зацікавлена, хоча розмовляти з дітьми іноді важко – якщо ви станете тиснути на них для отримання додаткової інформації, вони можуть закритися. Проте Деймон рекомендує продовжувати делікатно натискати на них, і, рано чи пізно, вони відгукнуться. Зволікання – це не проблема. Кожному, щоби зрозуміти себе в такі моменти, потрібно більше часу.

"Батькам доводиться довго очікувати, – каже Деймон. – Будьте терплячими й наполегливими і продовжуйте пропонувати знову і знову, і з часом діти зможуть зробити свій вибір"

Що таке інклюзія?

Інклюзія (від англ.inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадянв соціумі, і насамперед, що мають труднощі у фізичному розвитку. Він припускає розробку і застосування таких конкретних рішень, які зможуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь в академічному і суспільному житті. Термін інклюзія має відмінності від термінів інтеграціята сегрегація. При інклюзії всі зацікавлені сторони повинні брати активну участь для отримання бажаного результату.

Інклюзія — це процес реального включення інвалідівв активне суспільне життя і однаковою мірою необхідна для всіх членів суспільства. Інвалідність— це не обділена долею, це, швидше, такий спосіб життя за обставин, що склалися, який може бути дуже цікавий інвалідові і людям, що оточують його, якщо інвалідність розглядати в рамках соціальної концепції. Тоді головний сенс процесу інклюзії можна позначити так: «Всім тут раді!» Або може стати нестерпним щоденним стражданням для всіх членів суспільства, якщо інвалідність розглядати тільки в рамках біологічної концепції, коли «Інвалід — людина, яка повністю або частково позбавлена працездатності унаслідок якої-небудь аномалії, поранення, каліцтва, хвороби»

Істотну різницю між біологічною і соціальною концепціями суспільствоусвідомлює лише тоді, коли матиме в своєму розпорядженні доступну і повну інформацію про інвалідів. Не хвороба створює обмеження діяльності, а умови життя, які може запропонувати суспільство (уряд) людям з обмеженими можливостями.

Умови рівних можливостей досяжно лише в тому суспільстві, де інвалідність розглядається через соціальну концепцію, де відсутня дискримінація інвалідів словами і діями здорових людей.

Інклюзивне навчання — це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного правадітейна освіту та права навчатися за місцемпроживання, яка передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу.

З метою забезпечення рівного доступу до якісноїосвітиінклюзивніосвітнізакладиповинніадаптуватинавчальніпрограми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних потреб дітей з особливими освітніми потребами.

Інклюзивнаосвіта в Україні: переваги і побоювання

У Міжнародній класифікації стандартів діти з особливими потребами визначаються як особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів. Це широке поняття охоплює обдарованих дітлахів, дітей ізз атримкою психічного розвитку, безпритульних, сиріт тощо. Однак в Україні це поняття звужене й стосується лише дітей з особливостями або порушеннями психофізичног орозвитку.

Для України це неновеявище. Наприкінці 90-х років інклюзивне навчання впроваджене в деяких школах за ініціативою батьків чи громадських організацій. Згодом до цього процессу долучилася й держава.

З червня 2011 року по січень 2012 року громадська організація ERA (Європейська дослідницька асоціація) провела дослідження, метою якого стало комплексно оцінити стан впровадження інклюзивної освіти в українських школах.

Як виявилося, лише чверть опитаних (переважна більшість має дітей шкільного віку) чули або дещо знають про інклюзивну освіту. Варто зауважити, незважаючи на те, що населення мало знає про зміни в українській освітній системі, у цілому ставлення до ідеї інклюзивної освіти позитивне. 36% респондентів налаштовані менш оптимістично і думають, що українська школа не готова до інклюзії.

Згідно з дослідженням, існують стереотипии щодо інклюзивної освіти, зокрема, що це тимчасова мода, що дискусії точаться лише за для того, щоб зменшити  фінансування спеціальноїосвіти, а також  що вчителі загальноосвітніх шкіл не готові до інклюзії ані психологічно, ані методично. Також вважається, що не потрібно включатид ітей з особливими потреба, тому що здорові діти можуть бути жорстокими й повноцінна соціалізація не відбудеться.

Що стосується дитячих садочків, то батьки налаштовані 100% позитивно. Вони бачать, які зміни відбуваються з їхньою дитиною, як позитивно здорові діти сприймають свого однолітка, бо вони просто не помічають якихось особливостей.

У школі дещо складніше. Але що цікаво: батьки здорових дітей, які навчаються в пілотних школах, соціалізацію також поставили на перше місце. Головний здобуток – підвищення толерантності й моральності, адже діти, спілкуючись між собою, стають добрішими. Та, з іншого боку, чимало батьків кажуть, що ми не хочемо, щоб наші діти були, пробачте, "тренажерами"

Серед тих, хто протии впровадження, батьки, чиї діти навчаються в спеціальних закладах. І найперше їхнє побоювання – поширення інклюзії в загальноосвітніх школах спричинить закриття спеціальних шкіл та дитячихсадочків.

Із впровадженням інклюзивного навчання дуже важливо, що у батьків з’явиться вибір, куди віддавати свою дитину – в спеціальну чи інклюзивну школу.

"Зверху" розробляються стратегії , чиновники проводять дослідження і роздумують, як правильно розподілити гроші. У "звичайному" житті батьки шукають школи, а вчителі вчаться працювати з дітьми в новихумовах.

Найбільше батьків, які мають дітей з особливими потребами, хвилює питання: "А що далі після дитячого садка й молодшої школи?", адже інклюзія в старшій школі до кінця ще не розроблена.

Цікаво, що батьки й вчителі готові вчитися заново й долати внутрішніпсихологічні проблеми, пов’язані з інклюзивною освітою.

За час українських інклюзивних експериментів питання, потрібна чи ні така освіта, уже не стоїть. Нині важливо розробити той "індекс інклюзії", за яким визначатиметься, як комплектуватимуться інклюзивні класи і школи, які діти зможуть їх відвідувати.

Нормальний психічний розвиток дитини має величезне значення для формування особистості. Слід памятати, що психічний розвиток здійснюється в наслідок взаємодії дитини з її найближчим середовищем (батьки, дідусі та бабусі та ін.) які корегують і закріплюють її поведінку. Тому батьки шестирічних учнів маьть знати про витоки порушень поведінки та враховувати їхній вплив на процес навчання. Йтиметься про порушення поведінки, властиві дітям, а не про симптоми психічних захворювань.

•  страх бути травмованим, ображеним, пережити напад, отримати ушкождення;
•  перенесена образа або душевна травма.

Форми агресії:

•   фізична – бійки, ламання речей;
•   вербальна – діти дають одне одному образливі прізвиська, свараться, глузують;

Рекомендації:

•  дорослий має висловити своє незадоволення такою поведінкою;
•  запропонувати прибрати дитині все те що вона потрощила.

•   відволікти дитину
•   залишити її сам на сам із собою;
•   спонукати висловлювати свої почуття словами.

При цьому тон дорослих має бути спокійним, врівноваженим стриманим.

1.  Реакція на негаразди вдома або не увагу батьків, намагання зануритись у власний світ.

Ознаки:

•   смоктання пальців;
  •   дряпання шкіри;
  •   висмикування у себе волосся або вій;
  •   розхитування стільця тощо.

2.Страхи:

•   побоювання реакції нового дорослого;
•   малий досвід спілкування з ним;
•   не вміння звертатись до дорослого.

Така дитина може боятися лагідного ставлення, пестощів.

•   ускладненнями в період вагітності та пологів;
•   виснажливими соматичними захворюваннями (діатезами, розлади у шлунково – кишковому тракті;)
•   фізичними та психічними травмами.

Зовніші ознаки гіперактивної дитини.

•   неуважність;
•   рухова розгальмованість (дитина діє, не замислюючись над наслідками);

Пік вияву гіперактивності припадає на 6 – 7 років. Якщо процес виховання налагодженно, то в більшості випадків до 14 – 16 років дитина врівноважується.Рекомендації:

•   не можна стримувати рухову активність – треба її спрямовувати;
•   необхідно навчити дитину зосереджуватися. У пригоді стане ліплення, малювання, конструювання;
•   не можна на дитину тиснути суворими покараннями або заборонами та обмеженнями;

Список використаної літератури.

1.  Дябяган С., Мороз Р.  Психолог.Спецвипуск. – №16, 2006.
2.  Інтернет ресурс.

Тест "Визначення ступеня схильності до стресу"

Перед Вами 18 тверджень. Ви повинні визначити, якою мірою кожне твердження стосується вас. У відповідях використайте шкалу:

 1 — завжди;       2 — майже завжди;      З—рідко;   4 — дуже рідко;

 5 — ніколи.

1. Не менше одного разу в день я їм гарячу їжу.

2. Не менше чотирьох ночей на тиждень я сплю по 7-8 год.

3. Я отримую від людей позитивний емоційний заряд, сам плачу людям тим самим.

4. У мене є родичі, на яких я можу покластися.

5. Я займаюся фізичною зарядкою не менш двох разів на тиждень.

6. Я викурюю за день менше половини пачки сигарет.

7. За тиждень я вживаю алкоголь менше п'яти разів.

8. Моя вага відповідає моєму зростові.

9. Моя зарплата відповідає моїм витратам.

10. У мене багато друзів і знайомих.

11. У мене є товариш, якому я можу довірити свої найпотаємніші думки.

12. Моє здоров'я в нормі.

13. Я можу вільно говорити про свої переживання, перебуваючи не в гуморі.

14. Я обговорюю свої особисті проблеми з людьми, з якими спілкуюся.

15. Не менше одного разу на тиждень жартую.

16. Я здатний досить ефективно організувати свій час.

17. Я випиваю менше як три чашки кави (чаю) на тиждень.

18. Протягом дня мені вдається деякий час побути наодинці.

Обробка й оцінка результатів

1. Підсумуйте отримані вами бали.

2. Із загальної суми слід відняти 18.

Сума балів близько 25 свідчить про стресовість;

40-65 — стресовість значного ступеня;

більше 65 балів — Ви на грані зриву.

ПОРАДИ СТАРШОКЛАСНИКАМ

Відносини з батьками

1.     Проявляйте увагу до своїх батьків. Вони утомлюються на роботі. Порадуйте їх чим-небудь. Це допомагає налагодити контакт.

2.     намагайтеся розмовляти з батьками людською мовою – це дасть кращий результат, ніж лементи й ляскіт дверми.

3.     Прохайте батьків розповісти про свою юність, про конфлікти з батьками. Це приведе до більш глибокого розуміння між вами.

4.     Пам’ятайте, що іноді в батьків буває просто поганий настрій. Постарайтеся не влаштовувати в цей час у будинку гучних вечірок.

5.     Якщо батьки поводяться з вами як з маленькою дитиною, нагадаєте чемно їм, що ви вже подорослішали й прагли б разом з ними

вирішувати проблеми, пов'язані з вашим життям.

6.     Дайте зрозуміти батькам, що ви потребуєте їхньої поради й допомоги. Це допоможе встановити у будинку сприятливу обставину.

7.     Розмовляйте зі своїми батьками, повідомляйте їм новини вашого життя.

8.     Намагайтеся не обманювати батьків. Таємне однаково стає явним.

9.     Пам’ятайте, що батьки теж можуть робити помилки. Будьте поблажливі.

10. Батьківська заборона найчастіше виявляється правильним розв'язком. Задумайтеся, що б відбулося, якби вам було дозволено все.

11. Якщо відбулася сварка й ви почуваєте себе винуватим, знайдіть у собі сили підійди першим. Повагу ви не втратите, повірте.

12. Установите з батьками границі особистої території, але не дратуючись, не вимагаючи. Просто попрохайте їх про це.

13. Робота в будинку служить відмінною підготовкою до самостійного життя. Віднесіться до неї з розумінням.

14. Повернення додому до певного часу – це спосіб відгородити себе від неприємностей, тобто захід безпеки. Якщо затримуєтеся,

обов'язково подзвоніть, вони ж хвилюються. Побережіть їх для себе.

15. Про покарання. Батьки можуть припинити заохочення, відлучити вас від друзів. І все це може відбутися, як ви вважаєте, з

– за дрібниці. Батьків же ця «дрібниця» може вивести із себе. Подумайте, може бути, батьки бачать небезпеку, яку ви або не усвідомлюєте, або зменшуєте.

16. Вимагайте, щоб батьки пояснювали мотиви своєї поведінки стосовно вас і ваших друзів. Може бути, вам стане зрозуміло, чому вони чинять саме так.

17. Якщо ви розізлилися на когось або із друзів, учителів, роздратовані на бруд, сльоту, а також на «двійку», поставлену « нізащо»,

не зривайте зло на батьках. Це не розсудливо й приводить до сумних наслідків.

ПСИХОЛОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

- Намагайся у всіх удачах дякувати обставинам, а у всіх невдачах винити тільки себе.

- Пам’ятай: немає безвихідних ситуацій. Ніколи не опускайте руки. Поки ми живемо, ми здатні поліпшити своє життя.

- Коли тобі погано, знайди того, кому ще гірше, і допоможи йому - тобі стане значно краще.

- Стався до інших людей так, як хотілося б щоб інші люди ставилися до тебе.

- Не обставини повинні управляти людиною, а людина обставинами.

- Вір у Його Величність Випадок і знай: випадок приходить тільки до тих, хто все робить для того, щоб цей випадок прийшов. Знай: якщо, проживши день, ти не зробив жодного доброї справи або за день не довідався нічого нового - день прожитий дарма.

- Саме коштовне в нашім житті - здоров'я. Про нього потрібно опікуватися. Спати стільки, скільки вимагає організм. Більше рухатися, раціонально харчуватися, оголосити війну палінню.

- Пам’ятайте: життя любить щасливих. Про минуле жалкувати даремно.

- Аналізуйте кожний прожитий день - вчитися найкраще на власних помилках.

- Кращі ліки від смутку, від стресу, від невдач – оптимізм